Всеукраїнська профспілка юристів

СИЛА УКРАЇНСЬКОЇ ЖІНКИ: МАРІАННА БУДАНОВА ПРО ТЕ, ЯК ЦЕ — БУТИ ДРУЖИНОЮ НАЧАЛЬНИКА ГУР МІНОБОРОНИ УКРАЇНИ, КОЛИ ЙДЕ ВІЙНА

СИЛА УКРАЇНСЬКОЇ ЖІНКИ: МАРІАННА БУДАНОВА ПРО ТЕ, ЯК ЦЕ — БУТИ ДРУЖИНОЮ НАЧАЛЬНИКА ГУР МІНОБОРОНИ УКРАЇНИ, КОЛИ ЙДЕ ВІЙНА
41543 ПЕРЕГЛЯДІВ

Сьогодні, у найтемніші часи для України, ми з вірою в нашу перемогу пишемо на своїх платформах про найголовніші новини на дипломатичному фронті, про волонтерів, жінок-військових і людей на окупованих територіях. Також «ELLE Україна» запустив рубрику про дружин впливових чоловіків нашої держави — «Сила української жінки». Бо всі ми знаємо, що за сильним чоловіком стоїть сильна жінка. Сьогодні наша героїня — дружина Кирила Буданова, Маріанна. 

За освітою пані Маріанна — психолог. Можливо, саме завдяки цим знанням їй вдається досить стійко (а іноді й з гумором) реагувати на критичні ситуації й суворі обмеження, які вже давно стали її способом життя. Кілька поранень чоловіка в зоні АТО, волонтерство у військовому шпиталі, замахи на вбивство, погрози, мінування авто, прильоти ракет не тільки не зламали жінку, а й навчили її головного — цінувати тільки теперішній момент. Про підготовку родини до 24 лютого, політичну діяльність на посаді радниці мера та романтику під час війни Маріанна Буданова розповіла в інтерв’ю старшій редакторці ELLE Світлані Кравченко. 

Про життя під час війни

ELLE.UA Маріанно, ваш чоловік був чи не єдиним серед вищого керівництва держави, хто в публічному просторі говорив про реальність повномасштабного вторгнення і навіть показував конкретні напрямки, з яких готується напад. Як до 24 лютого готувалася ваша родина, чи були у вас зібрані тривожні валізи?

Маріанна Буданова Увечері 23 лютого чоловік сказав мені, що о 5:00 ранку почнеться повномасштабне вторгнення. Ми зібралися і поїхали до нього на роботу, і з того часу ми перебуваємо не вдома. Сказати, що готувалися якось особливо, не можу: документи, телефони, комплект одягу на певний час. З тим і поїхали. Уже ввечері я спостерігала за підготовкою перших груп спецпризначенців, які мали вирушити у Гостомель, за видачею зброї й амуніції. Усі перебували в очікуванні, о 12-й ночі хлопці їли гамбургери з McDonald’s. І були готові до бою.

ELLE.UA Тобто у чоловіка не було думок вивезти вас на захід країни чи у безпечне місце за кордоном?

М.Б. Ні, не було навіть таких роздумів. Особисто я нікуди їхати від родини не збиралася. Ми весь час перебували і перебуваємо в Києві. 

ELLE.UA Як вам удалося психологічно зібратися в перші дні повномасштабної війни?

М.Б. Скажу відверто: у мене не було жодного страху чи паніки. Як дружина військового, який був тричі поранений (два поранення середньої тяжкості й одне важке), я морально була готова до будь-яких сценаріїв. Тому я діяла чітко і впевнено: робила те, що мені говорили, всі діяли як єдина команда й одне ціле.

Треба розуміти, що мирного часу як такого для моєї родини майже не було. Через кілька місяців після того, як я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, почали розгортатися драматичні події на Майдані. Потім, як ви знаєте, все пішло-поїхало: анексія Криму, бої на Донбасі. Згодом почалася АТО, куди Кирила відправили одним з перших. Я звикла жити в постійному стані підготовки й очікування. Тому для мене перші дні вторгнення не стали потрясінням. Це те, що Карл фон Клаузевіц називав туманом війни, коли вона відчувається ще до початку.

Про повсякденні обов’язки в мирний час

ELLE.UA Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?

М.Б. Спершу я навчалася, щоб здобути магістерський ступінь із психології. З 2015 по 2017 рік я займалася волонтерською діяльністю в Головному військовому шпиталі, що на Госпітальній у Києві. Це дуже пізнавальна історія. Я тоді провідувала чоловіка, коли його поранили вдруге, і познайомилася з командою медиків і волонтерів, які допомагали пораненим бійцям. Поранених було настільки багато, що не вистачало рук, щоб за ними доглядати. Ми займалися буквально всім: від медикаментів і постачання їжі до прогулянок з пораненими, котрі не могли ходити. Пригадую бійця без ніг, якому привезли ще ті перші, пробні, пластикові протези: як вони йому натирали до крові кукси, але він був щасливий, що може ходити. Я щодня ходила у шпиталь на 8:30, знала вже всіх — від охоронців, котрі пропускали через ворота фортеці, а не центральний вхід, до всіх лікарів. Там сформувалася ніби друга сім’я. Пам’ятаю, що тоді для мене справжнє життя було у стінах шпиталю, а не за його межами.

ELLE.UA Як ви прийшли до політичної діяльності? Як чоловік поставився до вашого рішення балотуватися до Київради?

М.Б. Як киянка я переживаю за майбутнє Києва. Я хочу бачити нашу столицю нарівні з головними столицями світу. Кирило Олексійович повністю мене підтримав. Ми взагалі підтримуємо одне одного в усіх бажаннях і починаннях, допомагаємо в реалізації планів. 

ELLE.UA Як війна вплинула на вашу роботу радницею мера Києва з питань запобігання корупції?

М.Б. Час мого призначення припав саме на минуле літо, коли лунали перші сигнали, що можливе повномасштабне вторгнення Росії. Звісно, ніхто не усвідомлював реальних масштабів, але підготовка йшла. Я займалася внутрішньою організаційною роботою департаменту, перевіркою тендерів, підготовкою планів і аудиту, різними комунікаційними заходами. Але все це перервалося 24 лютого. 

ELLE.UA Чи змінилися ваші робочі будні за ці сім місяців?

М.Б. Я думаю, що в усіх нас докорінно змінилося життя. І це стосується роботи і приватного простору. Виникли нові завдання і нові обов’язки, спричинені війною. Київ має жити, забезпечувати людей усім необхідним, вирішувати всі поточні критичні ситуації. Ми не можемо зупинитися тільки тому, що триває війна. Як ви пам’ятаєте, у перші дні вторгнення люди масово виїжджали, все зачинялося. Але навіть у такій ситуації ми проводили наради в Zoom і вирішували нагальні питання, коли в людей була паніка, коли під ракетними ударами кияни ховалися в метро і бомбосховищах. Усі працювали заради однієї мети — місто не мало права зупинитися. Київ тоді був прифронтовим містом і головною ціллю росіян, багато киян залишилося, багато було військових, і тому треба було забезпечувати бодай мінімальний комфорт і все необхідне. Ми знали, що люди будуть повертатися і Київ ми не здамо.

ELLE.UA Чи дотичні ви зараз якимось чином до благодійних організацій чи волонтерства?

М.Б. Звісно, якщо ти багато років у цій сфері, то не можеш бути не дотичним. До тебе хтось постійно звертається з проханням про допомогу. Хтось просить порекомендувати фонд, хтось — урятувати його домашню тваринку. Наприклад, з початку повномасштабного вторгнення ми вивозили по кілька автівок з котами, допомагали з продуктами людям, які годували бійців тероборони, передавали необхідні речі для ЗСУ. Запитів завжди дуже багато, і проблеми не вичерпуються. Тому намагаюся виходити на небайдужих людей і оточувати себе тими, хто займається спільною справою: допомогою постраждалим від війни. Як і багато українців сьогодні, намагаюся робити те, що мені під силу. 

ELLE.UA Тобто до вас зверталися й особисто по допомогу?

М.Б. Так, звісно. Коли спіткає біда, людина стукає у всі двері. Наприклад, багато хто не знає, куди звертатися, яка процедура роботи з благодійними фондами й організаціями. Такого типу консультацій відбувається найбільше. Бо ми живемо у світі, перенасиченому різною інформацією, зокрема й недостовірною. Важливо скерувати людей до профільних, надійних, авторитетних у суспільстві організацій. Ми ж розуміємо, що війна не скасовує всі проблеми в суспільстві, які були раніше. Є запити про допомогу, тому й підбираються оптимальні шляхи, як їх задовольнити. Це може стосуватися пенсіонерів, дітей, родин військовослужбовців.

ELLE.UA Чи не помічаєте ви спаду волонтерства в Україні з кожним наступним місяцем війни?

М.Б. Навпаки! За моїми спостереженнями, з 2014 року волонтерство набирає обертів. В українців є така риса: коли трапляється велике горе, у нас з’являється колективна згуртованість, суспільна єдність, щоб допомагати одне одному.

Як показує практика, рівень залученості українців до волонтерського руху є безпрецедентним. 

Про те, як це — бути дружиною начальника ГУР Міноборони України

ELLE.UA Як це — бути дружиною начальника ГУР Міноборони країни, у якій триває війна?

М.Б. Зараз усі ми несемо велику відповідальність за свої дії та вчинки, і я не виняток. Для кожної сім’ї військовослужбовця, особливо спецпризначенця, небезпека існує завжди: чи чоловік капітан, чи генерал-майор. А коли Кирило Олексійович став начальником ГУР Міноборони, то ці виклики й ризики лише зросли, як і відповідальність. Я добре пам’ятаю, як з початком повномасштабного вторгнення моє хвилювання помножилося в кілька разів уже не тільки за чоловіка, а й за всіх бійців, які перебувають під його командуванням.

ELLE.UA Зважаючи на специфіку роботи чоловіка, припускаю, що ви часто не бачитеся. Як ви переживаєте ці розлуки?

М.Б. З 24 лютого ми постійно разом: 24 на 7. Раніше, коли він їздив у АТО, ми могли не бачитися і по три місяці, не спілкуватися тижнями, коли був на бойових завданнях. Ще тоді я навчилася контролювати емоції. Знаєте, людина — така істота, яка до всього звикає. Як психолог за освітою, можу підтвердити, що для виникнення звички потрібен 21 день, а для її закріплення в середньому — 60. Абсолютна правда, яку я перевірила особисто. 

ELLE.UA Чи можна звикнути до постійної загрози життю?

М.Б. Розповім вам про один з таких випадків, який трапився у перші місяці повномасштабного вторгнення. Кирило Олексійович за кілька стін від мене перебував на нараді, а я зайшла в одну з кімнат почитати деякі документи. Зняла черевики і прилягла на диван навпроти вікна. І за кілька хвилин я чую звук, який не сплутаєш ні з чим, — звук прильоту ракети. Я боса, із черевиками в одній руці, з документами в іншій. Це може здатися дивним, але першою в моїй голові тоді промайнула думка: «Треба прикрити обличчя, тоді якщо і помру, то хоча б з не посіченим лицем». Я була готова до всього, але не очікувала, що в повітрі стоятиме густий, мов туман, сірий пил. Від нього відразу червоніють очі й іде сильний їдкий запах. Я згадала, що треба дихати носом, аби маленькі частинки скла не потрапили у трахею. У цей момент я вибігла до дверей, Кирило Олексійович біг мені назустріч. Цього дня ми втратили нашого побратима. Про втрачене майно я навіть не говорю, бо все матеріальне нівелюється під час війни. 

ELLE.UA Це з тих моментів, про які говорять: «Дивитися смерті у вічі»...

М.Б. Після всіх пережитих замахів на нашу родину, на мого чоловіка, на мене ми інакше сприймаємо кожен день свого життя.

У моменти, коли тебе намагаються вбити, викрасти, підірвати авто чи вирізати двері у твоїй квартирі, ти вже починаєш думати не тільки про себе.

У мене дуже вузьке коло спілкування не тому, що я якась не така, а тому, що піклуюся про близьких, які завжди будуть наражатися на небезпеку через спілкування зі мною. Я завжди турбуюся про батьків і бережу їх від подібної інформації. У нас навіть були друзі, з якими ми спілкувалися роками, і вони не знали достеменно, хто ми і чим займаємося. 

Але навіть у найкритичніші моменти ми знаходимо місце для гумору, він теж допомагає. Пам’ятаю, як в один з перших днів вторгнення увімкнувся сигнал повітряної тривоги, мене повалили на підлогу, зверху був Кирило Олексійович, а на ньому ще з десяток хлопців. І я кричу: «Господи, Боже мій, якщо мене не вб’є ракета, то ви точно задушите». 

ELLE.UA Чи не втомлюєтеся ви від такого способу життя? Це ж безліч обмежень... Чи не хочеться вам робити що прагнете, спілкуватися чи йти куди заманеться?

М.Б. Я себе готувала до того, що мені може чогось бракувати, але наразі мене все влаштовує.

Я дуже швидко підлаштовуюся під ситуацію, є команда — виконую.  

ELLE.UA Як ви підтримуєте одне одного в такі складні моменти?

М.Б. Абсолютно і повністю. Тому що в таких ситуаціях, зокрема під ракетно-бомбовими ударами чи обстрілами, ти розумієш, що найбільше значення має теперішнє і ця мить. Тому ми намагаємося жити в моменті й цінувати тих, хто поруч. Найпростіше, що можна подарувати, — це обійми і слова підтримки. 

ELLE.UA Чи є у ваших стосунках місце для романтики? Чи можна попросити вас згадати про один з таких моментів?

М.Б. Як би дивно це не звучало, але й у воєнний час є романтика і наші маленькі традиції.

Можливо, у когось це не дуже поєднується з образом генерала, але ми із чоловіком пишемо одне одному записки з побажаннями на день.

Один з найромантичніших моментів за цей складний період, певно, був на мій день народження, у перші тижні вторгнення. Звісно, тоді було не до святкування. До того ж напередодні ми втратили друга. Але навіть у найтяжчі часи день народження залишається для кожного особливим днем. Усе було зачинено. Складно було щось придбати. І мій чоловік зробив мені листівку своїми руками і вручив, коли я тільки прокинулася. А вже ввечері на мене чекав букет моїх улюблених тюльпанів. Не уявляю, де він їх знайшов, але це було дуже приємно. 

ELLE.UA Мабуть, запитання, чи говорите ви із чоловіком про воєнні дії, буде дуже дивно звучати, оскільки ви зараз майже завжди поруч?

М.Б. Це дуже легке для нас питання. (Сміється.)

Мій чоловік — надзвичайно професійна людина. І на всі теми, які мають гриф секретності чи державної таємниці, ми не спілкуємося.

Я ніколи не втручаюся в його роботу, але, якщо йому потрібна моя допомога чи порада стосовно якогось питання, я завжди охоче намагаюся допомогти. Буває, що я однією з перших можу дізнатися про успішне виконання завдання, але тільки після його завершення. 

ELLE.UA Як психолог за освітою що б ви порадили українцям для підтримки свого емоційного стану зараз, коли в багатьох проявляються «синдром уцілілого», «синдром відкладеного життя» і так далі? Чим рятуєтеся ви?

М.Б. Якщо говорити особисто про мене, то я не найкращий приклад для наслідування, бо в мене дещо атрофоване відчуття страху. Стресостійкість для мене — норма. Я дружина військового, яка повинна все розуміти і до всього підлаштовуватися.

Коли ти виходиш заміж за військового, ти автоматично погоджуєшся на те, що твого чоловіка можуть у будь-який момент забрати на війну. 

Але всім іншим співгромадянам я хотіла б порадити в жодному разі не падати духом. Тому що ми всі, і я разом з вами, є тилом для наших військових. Навіть українські діти продають черешні чи роблять іграшки для того, аби продати і перерахувати кошти на ЗСУ. І ще один момент: у жодному разі не можна звикати до війни. Потрібно розуміти, що війна — це лише певний проміжок часу, який закінчується. Ця війна точно закінчиться нашою перемогою і поверненням усіх територій станом на 1991 рік. Якщо пам’ятати про це, то нашу силу, віру і наснагу не похитнути. 

ELLE.UA Що після перемоги ви зробите в першу чергу?

М.Б. Мабуть, як і всі патріоти, я мрію про поїздку до нашого звільненого українського Криму. Це те, чого нам так бракувало всі ці роки. 

Про щоденні подвиги українців та майбутнє України

ELLE.UA Які епізоди та моменти вселяють у вас оптимізм та віру в майбутнє?

М.Б. Я вже бачу, що війна залишить дуже великий відбиток на наших дітях. Це велика проблема, якою потрібно займатися вже зараз. Варто заповнити життя важливими сенсами, аби діти війни в майбутньому відволіклися від тягаря минулого. Звісно, батьки намагаються робити все від них залежне: як ті матері-героїні, які розфарбовували розмальовки з дітьми в метро чи народжували у сховищах. Це взагалі нонсенс у XXI столітті! Але це ще одне свідчення, що наша нація незламна.

Що б не трапилося, українці завжди допомагатимуть одне одному.

Згадую той день, коли моєму чоловікові після найтяжчого поранення робили дев’ять годин операцію. І от у той момент мене підтримали поранені хлопці, яким свого часу допомагала я. Це настільки врізалося в пам’ять, що навіть років через 40 я не забуду цей прояв людяності. 

Війна закінчиться нашою перемогою, тому що ми у себе вдома.

Рашисти не мають нічого свого, навіть самоідентичності, тоді як ми — господарі своєї землі. У нас різні ментальності, традиції, цінності. Вони думали, що ми зустрічатимемо їх із квітами, а наші бабусі зустріли їх з отруйними пиріжками. Їм невтямки, що вони не просто принесли пекло, але й самі опинилися в пеклі, коли вирішили загарбати хоча б одне українське село. Сьогодні всі українці допомагають Силам оборони України, бо зробити хоча б найменший внесок у велику перемогу — це честь. Герої нашого часу живуть серед нас, і вони мене дуже надихають. 

ELLE.UA Які перспективи розвитку для України ви бачите?

М.Б. Після перемоги я всім серцем бажаю Україні, аби вона стала новим геостратегічним центром Європи, на першому етапі — лідером Східної Європи, а потім — потужною в усіх аспектах європейською континентальною країною. Ми маємо перейти від об’єктності до суб’єктності. Ми довели своє право на самобутність і суверенність. Звісно, це станеться не через рік, два чи п’ять.

Але весь світ має зрозуміти, що Україна — могутня держава, з якою потрібно рахуватися. 


Джерело

Теги: Маріанна Буданова,Буданова,Україна, начальник ГУР міноборони України, ГУР міноборони України, Міноборони України, Міноборони, війна в Україні,Війна, Війна з РФ, Війна з Росією, Росія, Російська агресія , Російська Федерація,РФ, Війна проти Росії, Війна проти України,Володимир Путін Війна проти України,Війна проти Росії, Війна Росії проти України, війна Росії проти України,Сила української жінки,ELLE Україна,ELLE ,повномасштабне вторгнення,вторгнення, вторгнення Росії , вторгнення Росії в Україну, вторгнення в Україну, військове вторгнення в Україну,Російське вторгнення в Україну,Гостомель,АТО,Крим,Донбас, Карл фон Клаузевіц, Буданов Кирило Олексійович,Буданов,Кирило Буданов,ГУР МОУ Кирило Буданов,Київрада,Київ,Zoom,ЗСУ, Збройні Сили, Збройні Сили України,ГУР Міноборони країни,ГУР Міноборони ,ГУР ,Міноборони країни,ГУР Міноборони України,Міноборони України
Автор: wikibazacom

© 2007 Всеукраїнська профспілка юристів

Мої відео